НЕ ЗАДУМЫВАЛИСЬ, ПОЧЕМУ ЛИСИЧКИ НИКОГДА НЕ БЫВАЮТ ЧЕРВИВЫМИ?

Все очень просто, эти грибы содержат вещество хиноманнозу, которое не переносят жучки, червячки и даже гельминты всех видов.

Вещество это капризное, тепловую обработку не выносит, разрушается при температуре 500 град. При холодной засолке его разрушает соль. Значит, принимать лисичку нужно в виде сухого порошка, в капсулах или настоянной на водке или вине.

* Хиноманноза в лисичках - абсолютно натуральное вещество, не вызывающее побочных действий и уничтожающее паразитов и их яйца, в отличие от препаратов "Вермокс" или "Пирантел", которые действуют только на половозрелых особей.

* Второе активное вещество лисичек - эргостерол, эффективно воздействующий на ферменты печени. Его применяют при ее очищении.

* Траметонолиновая кислота успешно действует на вирусы гепатита.

Настойка.

1 ст. ложку высушенных и измельченных в порошок лисичек заливают 200 мл водки и настаивают 10 дней, ежедневно помешивая. Не фильтровать, перед употреблением взбалтывать и пить с осадком.

- при паразитарных инвазиях - по 2 ч. ложке вечером перед сном в течение 20 дней;
- заболевания печени (ожирение, гемангиомы, цирроз), поджелудочной железы - по 1 ч. ложке ежедневно вечером 3-4 месяца;
- гепатиты - по 1 ч. ложке утром и вечером в течение 4 месяцев;
- для очищения печени - по 2 ч. ложке вечером 15 дней.

В натуральной медицине лисичкам цены нет. Они обладают противоопухолевым и иммуностимулирующим действием, помогают при воспалительных заболеваниях, а витамина А в них в несколько раз больше, чем в морковке. Поэтому в Китае препараты из лисичек используют для коррекции зрения излечения куриной слепоты.

Пове́рхностно-акти́вные вещества́ (ПАВ)

Пове́рхностно-акти́вные вещества́ (ПАВ)

Пове́рхностно-акти́вные вещества́ (ПАВ) — химические соединения, которые, концентрируясь на поверхности раздела фаз, вызывают снижение поверхностного натяжения.

Основной количественной характеристикой ПАВ является поверхностная активность — способность вещества снижать поверхностное натяжение на границе раздела фаз — это производная поверхностного натяжения по концентрации ПАВ при стремлении С к нулю. Однако, ПАВ имеет предел растворимости (так называемую критическую концентрацию мицеллообразования или ККМ), с достижением которого при добавлении ПАВ в раствор концентрация на границе раздела фаз остается постоянной, но в то же время происходит самоорганизация молекул ПАВ в объёмном растворе (мицеллообразование или агрегация). В результате такой агрегации образуются так называемые мицеллы. Отличительным признаком мицеллообразования служит помутнение раствора ПАВ. Водные растворы ПАВ, при мицеллообразовании также приобретают голубоватый оттенок (студенистый оттенок) за счёт преломления света мицеллами.

Типичные ПАВ — органические соединения дифильного строения, т. е. содержащие в молекуле атомные группы, сильно различающиеся по интенсивности взаимодействия с окружающей средой (в наиболее практически важном случае — водой). Так, в молекулах ПАВ имеются один или несколько углеводородных радикалов, составляющих олео-, или липофильную, часть (она же — гидрофобная часть молекулы), и одна или несколько полярных групп — гидрофильная часть. Слабо взаимодействующие с водой олеофильные (гидрофобные) группы определяют стремление молекулы к переходу из водной (полярной) среды в углеводородную (неполярную). Гидрофильные группы, наоборот, удерживают молекулу в полярной среде или, если молекула ПАВ находится в углеводородной жидкости, определяют её стремление к переходу в полярную среду. Т. о., поверхностная активность ПАВ, растворённых в неполярных жидкостях, обусловлена гидрофильными группами, а растворённых в воде — гидрофобными радикалами.

Примеры. По типу гидрофильных групп ПАВ делят на ионные, или ионогенные, и неионные, или неионогенные. Ионные ПАВ диссоциируют в воде на ионы, одни из которых обладают адсорбционной (поверхностной) активностью, другие (противоионы) — адсорбционно неактивны. Если адсорбционно активны анионы, ПАВ называются анионными, или анионоактивными, в противоположном случае — катионными, или катионо-активными. Анионные ПАВ — органические кислоты и их соли, катионные — основания, обычно амины различной степени замещения, и их соли. Некоторые ПАВ содержат и кислотные, и основные группы. В зависимости от условий они проявляют свойства или анионных, или катионных ПАВ, поэтому их называют амфотерными, или амфолитными, ПАВ

Ионогенные ПАВ.

Анионоактивные вещества составляют большую часть мирового производства ПАВ. Эта группа тензидов является самой несовместимой с грязью, и именно ее больше всего ругают мылофобы. Анионные и криптоанионные соединения (ацетилпептиды, лаурил– и лауретсульфаты натрия, калия, магния или аммония) лучше всех других групп ПАВ удаляют грязь с контактных поверхностей. Поэтому без них не обходится ни одно действенное очищающее средство.

Эту группу моющих субстанций люди научились производить раньше других (вспомним пассаж про пепел, котором посыпали себе голову древние мудрецы). По мере развития прогресса анионные тензиды стали варить из белков и жиров, ощелоченных (натриевая гидролизация) при помощи золы (самое популярное щелочное природное сырье — зола дерева Salasola soda) и других щелочных соединений. В качестве сырья для анионных и криптоанионных ПАВ используется кокосовое, пальмовое, рапсовое, соевое масло, свиной жир, спермацет, масло из коровьего и козьего молока.

Выдающиеся очищающие качества анионных тензидов объясняются строением их молекул, которые состоят из двух частей — гидрофильной (любящей воду) и, наоборот, гидрофобной.

Первые позволяют им растворяться в воде (или полярных растворителях) и полностью смываться ею с поверхности кожи, а вторые — контактировать с неполярными веществами (углеводородами, смолами, мочевиной, пылью, жирами, маслами). Во время мытья с шампунем или мылом гидрофобные «челюсти» связывают захваченные частички грязи, помещая их в центр мицеллы (полого шара, образованного рядом молекул, гидрофильные «хвосты» которых направлены наружу, а внутрь — гидрофобные «головы»).

Быстрая, полноценная, качественная эвакуация грязи с поверхности кожи и ее придатков, пенообразование, бактерицидное (ликвидация грамположительных микроорганизмов) и бактериостатическое, липолитическое (растворение окисленного жирового секрета сальных желез и смолисто-минеральных загрязнений кожи) действие.

 Промышленные ПАВ этого типа можно разделить на след. основные группы: карбоновые к-ты и их соли (мыла), алкилсульфаты (сульфоэфиры),  алкилсульфонаты и алкиларилсульфонаты, прочие продукты.

В производстве мыл и многих ионо и неионогенных мылоподобных ПАВ используют карбоновые к-ты, получаемые гидролизом из растительных и животных жиров, и синтетические жирные к-ты. Промышленное значение имеют также смоляные и жирные к-ты таллового масла — побочного продукта целлюлозного производства — смоляные к-ты канифоли, среди которых преобладает абиетиновая.

Наибольшее значение как ПАВ из солей монокарбоновых к-т имеют мыла (натриевые, калиевые и аммонийные) жирных к-т RСООН, где R — насыщенный или ненасыщенный нормальный алифатический радикал с числом атомов углерода 12—18, и мыла (натриевые, реже калиевые) смоляных к-т. Практическое значение имеют также дикарбоновые к-ты, напр. алкенилянтарные, получаемые в пром-сти конденсацией непредельных углеводородов с малеиновым ангидридом.

Алкилсульфаты синтезируют обычно сульфоэтерификацией высших жирных спиртов или α - олефинов с последующей нейтрализацией оответственно первичных или вторичных алкилсерных кислот.

Алкиларилсульфонаты, гл. обр. моно- и диалкилбензолсульфонаты, а также моно- и диалкилнафталинсульфонаты  составляют больпиую часть синтетич. аняоноактивных ПАВ.

Алкилсульфонаты обычно получают из насыщенных углезодородов С₁₂ — С₁₈ нормального строения, к-рые сульфохлорируют или сульфоокисляют с последующим омылением или нейтрализацией продукта.

Катионоактивные IIАВ.

Катионные тензиды — это соединения, которые диссоциируют (растворяются) в водном растворе с образованием катионов (положительно заряженных молекул).

Четвертичные аммониевые основания, представляют собой полисахариды, получаемые из молочных продуктов, ланолина, картофеля, кукурузы, сахарного тростника, свеклы, подсолнечника.

В силу своего положительного заряда катионные тензиды притягиваются к отрицательно заряженным волосам и роговым чешуйкам эпидермиса, ускоряя их смачивание, фиксируют на их поверхности ценные лечебные компоненты, содержащиеся в косметическом препарате, а также оказывают брадикиназное действие (устраняют раздражение, зуд, жжение, отечность). Они захватывают и удерживают отрицательно заряженные частицы, убивают грамотрицательные бактерии.

Катионные тензиды — ценные компоненты косметических препаратов (шампуней, бальзамов, кондиционеров): они активизируют пенообразование, повышают продуктивность кислородообмена кожи и волос, эмульгируют масляные и ароматические субстанции в водном растворе, оказывают бактерицидное действие, устраняют остаточный электрический заряд на волосах после мытья (антистатическое действие), обеспечивают легкое расчесывание, укладку и повышают КПД лечебных компонентов на кожу и волосы.

Их можно разделить на след. основные группы: амины различной степени замещения и четвертичные аммониевые основания, др. азотсодержащие основания (гуанидиню, гидрозины, гетероциклические соединении и т. д.), четвертичные фосфониевые и третичные сульфониевые основания.

Сырьем для катионоактвных ПАВ, имеющих хозяйственное значение, служат амины, получаемые из жирных к-т и спиртов, алкгалогенидов, а также алкилфенолов. Четвертичные аммониевые соли синтезируют из соответствующих длинноцепочечных галоидных алкилов реакцией с третичными аминами, из аминов хлоралкилированием или др. путями из синтетических спиртов, фенолов и фенольных смесей.

Большее значение как катионоактивные ПАВ и как исходные продукты в синтезе неионогенных ПАВ (см. ниже) имеют не только моно- , но и диамины, полиамины  и их производные.

Амфотерные ПАВ

Производители качественной косметики для того, чтобы смягчить действие лучших, т.е. анионных очищающих ингредиентов (в частности, для того чтобы анионные ПАВ не повредили жировой комплекс гидролипидной мантии) и при этом не снизить ни на йоту очищающей активности препарата, обязательно вводят в мылящуюся формулу соПАВы. Амфотерные и неионные тензиды нейтрализуют кислотную реакцию анионов, способствуют их быстрому расщеплению, при этом увеличивая плотность и уменьшая «воздушность» (диаметр) пузырьков пены.

Амфотерные ПАВ являются одним из самых дорогих ингредиентов мылящейся основы. Их получают выжимкой, экстракцией, настаиванием, ректификацией и окислением природного сырья (как растительного, так и животного толка). Наиболее известные сырьевые источники амфотерных тензидов, а именно кокоамфоацетата, лактата, альфа-аминокислот, пектинов, восков, — это мыльнянка, водоросли, мякоть плодов яблони, корнеплоды (свекла, морковь, топинамбур), пальмовое масло, молочные продукты, ланолин.

Даже элементарные познания в химии дают основания для сомнений в возможности совмещения в единой формуле катионных и анионных ПАВ, поскольку противоположно заряженные вещества, попарно притягиваясь друг к другу, уменьшают свое сродство с водой (выпадают в осадок), и, естественно, снижается очищающая активность. Только благодаря амфотерным тензидам эта проблема была разрешена: эти поверхностно-активные вещества благодаря своей способности легко отдавать и присоединять электронную пару проявляют как кислотные, так и основные свойства в зависимости от реакции среды, в которой они находятся (так в щелочной среде они становятся анионами, а в кислотной — катионами).

свойства амфотерных ПАВ

Амфотерные тензиды защищают кожу и волосы от сухости и раздражения, реставрируют роговой слой эпидермиса и кератин волос, смягчают, повышают эластичность соединительной ткани, придают волосам шелковистость, а пене мылящегося вещества — кремообразную текстуру.

Получены из анионоактивных введением в них аминогрупп или из катионоактивных введением кислотных групп.

Такие соединения, например RNHCH₂CH₂COONa получают взаимодействием первичного амина и метилакрилата с последующим омылением сложноэфирной группы щелочью.

Пром-стью амфотерные ПАВ выпускаются в небольшом количестве, и их потребление расширяется медленно.

Неионогенные ПАВ

Соединения, которые растворяются в воде без образования ионов, называют неионными. Их группу представляют полигликолевые и полигликоленовые эфиры жирных спиртов (например, фейстензид — Disodium Laurethsulfosuccinate — текучая жидкость, состоящая из лимонной кислоты и жирных спиртов). Получают неионные ПАВы оксиэтилированием растительных масел (касторовое, ростков пшеницы, льна, кунжута, какао, календулы, петрушки, риса, зверобоя). Неионные ПАВ существуют только в жидкой или пастообразной форме, поэтому не могут содержаться в твердых моющих средствах (мыло, порошки).

Водные растворы сложных эфиров жирных кислот являют собой дисперсионный мицельный раствор, который часто называют «умным мылом», поскольку он эмульгирует грязь и жир, удаляя их с поверхности кожи и волос, не повреждая защитную мантию.

свойства неионных ПАВ

Этот вид ПАВ привносит моющему средству мягкость, безопасность, экологичность (биоразлагаемость неионных тензидов составляет 100%). Они стабилизируют мыльную пену, обладают мягкими свойствами загустителя, оказывают брадикиназное и полирующее действие, реставрируя наружные слои эпидермиса и волос, способствуют активизации действия лечебных добавок очищающего препарата.

Это наиболее перспективный и быстро развивающийся класс ПАВ.  Не менее 80—90%  таких ПАВ получают присоединением окиси этилена  к спиртам, алкилфенолам, карбоновым к-там, аминам и др. соединениям с реакционноспособными атомами водорода. Полиоксиатиленовые эфиры алкилфенолов — самая многочисленная и распространенная группа неионогенных ПАВ, включающая более сотни торговых названий  наиболее известны препараты ОП-4, ОП-7 и ОП-10. Типичное сырье — октил-, ионил- и додецилфенолы; кр. того, используют крезолы, крезоловую к-ту, β-нафтол и др. Если в реакцию взят индивидуальный алкилфенол, готовый продукт представляет собой смесь ПАВ общей ф-лы  RC₆H₄O(CH₂O)_mH, где т — степень оксиэтилирования, зависящая от молярного соотношения исходных компонентов.

Все ПАВ. можно разделить на две категории по типу систем, образуемых ими при взаимодействии с растворяющей средой. К одной категории относятся мицеллообразующие ПАВ. в., к другой — не образующие мицелл. В растворах мицеллообразующих ПАВ в. выше критической концентрации мицеллообразования (ККМ) возникают коллоидные частицы (мицеллы), состоящие из десятков или сотен молекул (ионов). Мицеллы обратимо распадаются на отдельные молекулы или ионы при разбавлении раствора (точнее, коллоидной дисперсии) до концентрации ниже ККМ.

Таким образом, растворы мицеллообразующих ПАВ. занимают промежуточное положение между истинными (молекулярными) и коллоидными растворами, поэтому их часто называют полуколлоидными системами. К мицеллообразующим ПАВ относят все моющие вещества, эмульгаторы, смачиватели, диспергаторы и др.

Поверхностную активность удобно оценивать по наибольшему понижению поверхностного натяжения  деленному на соответствующую концентрацию — ККМ в случае мицеллообразующих ПАВ. Поверхностная активность обратно пропорциональна ККМ:

Образование мицелл происходит в узком интервале концентраций, к-рый становится уже и определенней по мере удлинения гидрофобных радикалов.

Простейшие мицеллы типичных полуколлоидпых ПАВ, напр. солей жирных к-т, при концентрациях, не слишком превышающих ККМ, имеют сфероидальную форму.

С ростом концентрации ПАВ анизометричных мицелл сопровождается резким возрастанием структурной вязкости, приводящей в нек-рых случаях к гелеебреаованию, т.е. полной потере текучести.

Действие детергентов. Мыло известно уже тысячи лет, но только относительно недавно химики поняли, почему оно обладает моющими свойствами. Механизм удаления грязи в сущности один и тот же для мыла и синтетических моющих средств. Рассмотрим его на примере поваренной соли, обычного мыла и алкилбензолсульфоната натрия, одного из первых синтетических детергентов.

При растворении в воде поваренная соль диссоциирует на положительно заряженные ионы натрия и отрицательно заряженные хлорид-ионы. Мыло, т.е. стеарат натрия (I), сходные с ним вещества, а также алкилбензолсульфонат натрия (II) ведут себя подобным же образом: они образуют положительно заряженные ионы натрия, но их отрицательные ионы, в отличие от хлорид-иона, состоят примерно из пятидесяти атомов.

 

Мыло (I) можно представить формулой Na+ и C17H35COO–, где 17 атомов углерода с присоединенными к ним атомами водорода вытянуты в извилистую цепочку. Алкилбензолсульфонат натрия (Na+ C12H25C6H4SO3–) имеет примерно столько же атомов углерода и водорода. Однако расположены они не в виде извилистой цепочки, как в мыле, а в виде разветвленной структуры. Значение этого различия станет ясно позднее. Для моющего действия важно то, что углеводородная часть отрицательного иона нерастворима в воде. Однако она растворима в жирах и маслах, а ведь именно благодаря жиру грязь прилипает к вещам; и если поверхность полностью очищена от жира, грязь не задерживается на ней.

Отрицательные ионы (анионы) мыла и алкилбензолсульфоната склонны концентрироваться на поверхности раздела воды и жира. Водорастворимый отрицательно заряженный конец остается в воде, тогда как углеводородная часть погружена в жир. Чтобы поверхность раздела была наибольшей, жир должен присутствовать в виде мельчайших капелек. В результате образуется эмульсия – взвесь капелек жира (масла) в воде (III).

Если на твердой поверхности имеется пленка жира, то при контакте с водой, содержащей детергент, жир покидает поверхность и переходит в воду в виде мельчайших капель. Анионы мыла и алкилбензолсульфоната находятся одним концом в воде, а другим – в жире. Грязь, удерживаемая пленкой жира, удаляется при полоскании. Так в упрощенном виде можно представить себе действие моющих средств.

Любое вещество, склонное собираться на поверхности раздела масло – вода, называют поверхностно-активным веществом. Все поверхностно-активные вещества являются эмульгаторами, потому что способствуют образованию эмульсии масла в воде, т.е. «смешению» масла и воды; все они обладают моющими свойствами и образуют пену – ведь пена является как бы эмульсией воздушных пузырьков в воде. Но не все эти свойства выражены у них одинаково. Есть поверхностно-активные вещества, которые обильно образуют пену, но являются слабыми моющими средствами; есть и такие, которые почти не пенятся, но представляют собой прекрасные моющие средства. Синтетические детергенты – это синтетические поверхностно-активные вещества с особо высокой моющей способностью. В промышленности термин «синтетическое моющее средство», как правило, означает композицию, включающую поверхностно-активный компонент, отбеливатели и другие добавки.

Мыло, алкилбензолсульфонаты и многие другие моющие средства, где именно анион растворяется в жирах, называют анионоактивными. Имеются также поверхностно-активные вещества, в которых жирорастворимым является катион. Их называют катионоактивными. Типичный катионный детергент, хлорид алкилдиметилбензиламмония (IV)

является солью четвертичного аммония, содержащей азот, связанный с четырьмя группами. Хлорид-анион всегда остается в воде, поэтому его называют гидрофильным; углеводородные группы, связанные с положительно заряженным азотом, являются липофильными. Одна из этих групп, C14H29, похожа на длинную углеводородную цепочку в мыле и алкилбензолсульфонате, но она присоединена к положительному иону. Такие вещества называют «обратными мылами». Некоторые из катионоактивных детергентов обладают сильным антимикробным действием; их применяют в составе моющих средств, предназначенных не только для мытья, но и для дезинфекции.

Еще один тип моющих средств – неионные детергенты. Жирорастворимая группа в детергенте (V) представляет собой нечто вроде жирорастворимых групп в алкилбензолсульфонатах и мылах, а остаток – это длинная цепь, содержащая множество кислородных атомов и OH-группу на конце, которые являются гидрофильными. Обычно неионные синтетические моющие средства проявляют высокую моющую способность, но слабо образуют пену.

Микола Михайлович Амосов – видатний хірург

Микола Михайлович Амосов – видатний хірург, який один із перших у Радянському Союзі почав проводити операції на серці. На його рахунку тисячі врятованих життів. Він створив інститут серцево-судинної хірургії та першим здійснив протезування мітрального клапана серця, а на міжнародному рівні він вперше ввів у вживання протезування клапанів серця, що мають антитромботичні властивості.
Крім того, у 2008 році за результатами опитування громадської думки Амосов був визнаний другою людиною, після Ярослава Мудрого, удостоєний звання «великого українця всіх часів». Хіба це не говорить про народну любов до Лікаря з великої літери?
У нашої нації є проблеми з пам’яттю, щось дуже швидко ми забуваємо своїх героїв. Тому в цій статті я хотів би розповісти про життя видатного кардіохірурга. Він є чудовим прикладом для наслідування.
Народився Микола Михайлович в селі Ольхове, недалеко від міста Череповець, 6 грудня 1913 року, в сім’ї «сільських інтелігентів»: батько закінчив двокласне училище, а мати була акушеркою. Батька свого Микола Амосов майже не згадував, пішов на фронт у першу світову, був у полоні, повернувся і незабаром залишив сім’ю у пошуках більш легкої долі. Сім’єю для Амосова була мати.

Микола з малого віку пізнав тяжку селянську працю. Єдиною відрадою для нього стали книги. Любов до читання прищепила йому мати. Саме через книги в маленький сільський будиночок приходив величезний, багатогранний світ. З тих самих пір майбутній академік уже ніколи не розлучався з літературою, в якій і сам зміг залишити помітний слід.
Будуть потім у його житті зміни на краще. Буде школа, механічний технікум в Череповецьку, перші трудові роки на новобудові першої п’ятирічки. Потім, перший шлюб, навчання в двох інститутах: заочному Індустріальному та Архангельському Медичному. Він отримає два дипломи інженера і медика, але мирне громадянське життя порушує війна, і влітку 1941 року Микола Михайлович потрапляє в фронтовий госпіталь. З цим госпіталем, на посаді військового хірурга Амосов пройде всю страшну війну. Можна собі тільки уявити, скільки болю, жаху і смерті довелося пережити майбутнього світилі медицини. Але не можна заперечувати, що саме колосальний досвід фронтових років дозволив Амосову стати чудовим майстром своєї справи. У цьому госпіталі він знайде свою долю з новою дружиною, медсестрою Лідією Денисенко.
Після закінчення війни Амосов продовжує займатися хірургічною практикою. Він працює завідувачем відділення хірургії Брянської обласної лікарні, в якій створює власну методику резекції легенів при раку і туберкульозі. За шість років роботи в клініці і на посаді головного хірурга брянської області він робить таких операцій більше всіх в Радянському Союзі. По цій темі Микола Михайлович захищає спочатку кандидатську, а незабаром і докторську дисертації.
Поворотним у кар’єрі геніального хірурга стає 1957 рік. Він вперше стикається в Мексиці з операцією на серці, в якій використовується апарат «штучне серце». Ось коли його інженерні та медичні знання зливаються разом. Повернувшись на Батьківщину, Амосов починає роботу над власним апаратом подібного типу, продовжуючи займатися практичною хірургією. Кар’єра талановитого лікаря круто злітає вгору і незабаром він очолює лабораторію, потім відділ біоенергетики, а згодом стає директором Інституту серцево-судинної хірургії у Києві. За роки своєї кардіохірургічної практики Амосов провів понад 6 тисяч операцій на серці. Звичайно, бували і невдачі, але Микола Михайлович не опускав руки, і сміливо йшов вперед, впроваджуючи нові, воістину революційні способи проведення хірургічних операцій в боротьбі зі складними недугами. Слід зазначити, що свою останню операцію на серці Микола Амосов провів на початку 90-х років. А йому тоді вже минуло вісімдесят років.
Ця дивовижна працездатність Миколи Михайловича випливає з його другого захоплення, який приніс авторові славу розробника власної системи зміцнення здоров’я, так звана ««система ограничений и нагрузок». Ця система зробила академіка Амосова відомим не тільки в медичних колах. Його книга «Роздуми про здоров’я» була видана гігантським тиражем – 7 мільйонів екземплярів.
Нічого революційного в системі Амосова, звичайно, немає, але іноді прості, часто прописні істини зібрані разом – дають приголомшливий результат. Микола Михайлович вирішив значно збільшити фізичні навантаження. За кілька місяців лікар збiльшив навантаження у три рази. Перш за все це була фізична гімнастика. Десять різних вправ для розвитку і підтримки всіх органів і м’язів організму. Кожну вправу хірург повторював не менше 100 разів.
Пропоную Вам ознайомитись з 9 рецептами здоров’я від видатного лікаря:

1. В большинстве болезней виноваты не природа и не общество, а только сам человек. Чаще всего он болеет от лени и жадности, но иногда и от неразумности.
2. Не надейтесь на медицину. Она неплохо лечит многие болезни, но не может сделать человека здоровым… Больше того, бойтесь попасть в плен к врачам! Порой они склонны преувеличивать слабости человека и могущество своей науки, создают у людей мнимые болезни и выдают векселя, которые не могут оплатить.
3. Чтобы стать здоровым, нужны собственные усилия, постоянные и значительные. Заменить их ничем нельзя. Человек, к счастью, столь совершенен, что вернуть здоровье можно почти всегда. Необходимые усилия возрастают по мере старения человека и углубления болезней.
4. Величина любых усилий определяется стимулами, стимулы — значимостью цели, временем и вероятностью ее достижения. И очень жаль, но еще и характером. К сожалению, здоровье, как важная цель, встает перед человеком, когда смерть становится близкой реальностью.
5. Для здоровья одинаково необходимы четыре условия: физические нагрузки, ограничение в питании, закаливание, время отдыха и умение отдыхать. И еще пятое — счастливая жизнь! К сожалению, без первых четырех она здоровья не обеспечивает.
6. Природа милостива: достаточно 20-30 мин физкультуры в день, но такой, чтобы задохнуться, вспотеть и чтобы пульс участился вдвое. Если это время удвоить, то будет вообще отлично.
7. Нужно ограничивать себя в пище. Поддерживайте вес как минимум в соотношении рост в сантиметрах минус 100.
8. Умение расслабляться — наука, но к ней нужен еще и характер. Если бы он был!
9. Говорят, что здоровье — счастье уже само по себе. Это неверно. К здоровью так легко привыкнуть и перестать его замечать. Однако оно помогает добиться счастья в семье и работе. Помогает, но не определяет. Правда, болезнь — уж точно несчастье.

Надмембранні та під мембранні комплекси клітин

Надмембранні та під мембранні комплекси клітин

Клітинна оболонка загалом складається із зовнішнього шару, розміщеного над плазматичною мембраною, самої мембрани, а також деяких структур, розташованих під нею.
У тваринних клітин тонкий поверхневий шар - завтовшки кілька десятків нанометрів - називають глікокаліксом. Глікокалікс (від грец. глікіс — солодкий та лат. каллюм — товста шкіра) складається з глікопротеїдів (сполук білків з вуглеводами) і частково гліколіпіддв (сполук ліпідів з вуглеводами), приєднаних до плазматичної мембрани. Він забезпечує безпосередній зв'язок клітин із зовнішнім середовищем; завдяки наявності у ньому ферментів може відбуватись позаклітинне травлення, через глікокалікс клітина сприймає подразнення. Крім того, він забезпечує зв'язок між клі¬тинами. Оскільки його шар дуже тоненький, він не виконує опорної функції, притаманної клітинним стінкам рослин, грибів і прокаріот.
Певної жорсткості оболонкам тваринних клітин може надавати пелікула, присутня в клітинах багатьох найпростіших (інфузорій, евглен тощо). Пелікула (від лат. пелліс - шкіра) - це комплекс, що складається з плазматичної мембрани та структур, розташованих під нею у зміненому зовнішньому шарі цитоплазми (ектоплазмі). У різних організмів товщина та структура пелікули можуть варіювати. Найскладніша будова пелікули в інфузорій. Під їхньою плазматичною мембраною мозаїчно розташовані сполучені між собою сплющені мішечки, всередині яких містяться додаткові опорні структури з білків або просякнених вуглекислим кальцієм полісахаридних пластинок.
У клітин прокаріот, грибів і рослин плазматична мембрана ззовні вкрита клітинною стінкою, структура та хімічний склад якої відрізняються у різних систематичних груп.
Клітинна стінка рослин складається переважно з нерозчинних у воді волоконець целюлози, зібраних у пучечки. Вони утворюють каркас, заглиблений в основу (матприкс), який також складається здебільшого з полісахаридів. Залежно від типу тканин і виконуваних ними функцій, до складу клітинної стінки рослин можуть входити й інші речовини: ліпіди, білки, неорганічні сполуки (двооксид кремнію, солі кальцію тощо). Наприклад, оболонки клітин корка або судин просочуються жироподібною речовиною. Внаслідок цього вміст клітини відмирає, що сприяє виконанню цими клітинами специфічних функцій (опорної або провідної). Клітинні стінки можуть дерев'яніти, тобто проміжки між волоконцями целюлози заповнюються особливою органічною сполукою — лігніном, що також сприяє виконанню опорної функції. Клітинна стінка містить пори, вистелені мембраною, через які проходять міжклітинні цитоплазматичні містки. Усі сполуки клітинної стінки синтезуються у самій клітині.
Через клітинні стінки рослин відбувається транспорт води і певних сполук. Проникність оболонок рослинних клітин можна проілюструвати на прикладі явищ плазмолізу та деплазмолізу. Якщо клітина опиняється у розчині, концентрація солей якого вища за концентрацію солей у цитоплазмі, то вода виходить з клітини. Це спричинює явище плазмолізу - відокремлення пристінкового шару цитоплазми від щільної оболонки. Рослинна клітина, за умови, що цей процес відбувається повільно, тривалий час може залишатися живою. Якщо клітина опиниться у розчині, концентрація солей якого буде нижчою за концентрацію солей у цитоплазмі, — спостерігатиметься зворотний процес - явище деплазмолізу, за якого вода буде надходити у клітину і внутрішньоклітинний тиск зростатиме.
У різних груп грибів структура і хімічний склад клітинної стінки мають певні відмінності. Основу її становлять різноманітні полісахариди (целюлоза, хітин, глікоген тощо), характерні для тієї чи іншої групи. Крім того, доскладу клітинних стінок деяких грибів входять темні пігменти (меланіни), розчинні цукри, пептиди, амінокислоти, фосфати тощо.
У прокаріот структура клітинної стінки досить складна. У більшості бактерій вона складається з високомолекулярної сполуки муреїну, що надає жорсткості клітинній стінці. До складу клітинних стінок бактерій також входять білки, ліпополісахариди, фосфолкгіди тощо.
Залежно від будови та властивостей клітинної стінки бактерії поділяють на грам позитивні та грамнегативні. У перших клітинна стінка забарвлюється специфічними барвниками, а у других - ні. Структура клітинної стінки грамнегативних бактерій складніша завдяки шару полісахаридів і додатковій зовнішній мембрані. На них не діють деякі антибіотики (пеніцилін та актиноміцин), тоді як на грампозитивні бактерії, у яких такого шару немає, ці речовини впливають.
Клітинна стінка бактерій має антигенні властивості. За антигенами лейкоцити „впізнають" хвороботворні бактерії і синтезують до них антитіла. Ліпополісахариди клітинної стінки дають змогу клітинам бактерій прилипати до різних субстратів (клітин еукаріот, емалі зубів тощо), а також злипатися між собою. Над клітинною стінкою багатьох бактерій інколи розміщена захисна слизова капсула, що складається з полісахаридів. Вона не дуже міцно зв'язана з клітиною і легко руйнується під дією певних сполук.
До підмембранних комплексів клітин, крім згаданої вище пелікули, належать білкові утворення (мікротрубочки та мікрофіламенти), які становлять опору клітин (цитоскелет). Елементи цитоскелета виконують опорну функцію, сприяють закріпленню органел у певному положенні, а також їхньому переміщенню в клітині.

Мікрофіламенти (від грец. мікрос - маленький та лат. філаментум -нитка) - це тоненькі нитки (діаметр - 4-7 нм) зі скоротливих білків (актину, міозину тощо), які пронизують цитоплазму. Мікрофіламенти можуть утворювати плетиво під плазматичною мембраною. Вони беруть участь у зміні форми клітини, наприклад, під час її руху, а також під час поділу тваринних клітин. Пучечки мікрофіламентів одним кінцем прикріплюються до однієї структури (наприклад, мембрани), а другим - до іншої (різні органели, молекули біополімерів). При збудженні клітини мікрофіламенти ковзають один відносно одного, зближуючи чи віддаляючи прикріплені до їхніх кінців структури. У м'язових клітинах пучечки мікрофіламентів розміщені вздовж їхньої осі; в посмугованих м'язових волокнах ділянки актину та міозину послідовно чергуються, чим зумовлена посмугованість цієї тканини.
Мікротрубочки - порожнисті циліндричні структури діаметром 10-25 нм, що складаються переважно з білка тубуліну (мол. 20). Вони беруть участь у формуванні веретена поділу еукаріотичних клітин, у внутрішньоклітинному транспорті речовин, входять до складу війок, джгутиків, центріолей.
Як мікрофіламенти, так і мікротрубочки - полярні утворення, тобто їхні кінці (полюси) мають різні властивості: з одного кінця вони постійно нарощуються, приєднуючи нові білкові молекули з гіалоплазми, а з іншого -ці молекули послідовно від'єднуються.

БУДОВА ТА ФУНКЦІЇ КЛІТИНИ

Загальні уявлення про клітину

Клітина - основна структурно-функціональна одиниця всіх живих організмів, елементарна біологічна система. Виняток становлять віруси, які є неклітинними формами життя. На клітинному рівні повністю проявляються всі основні риси життя: обмін речовин та енергії, здатність до розмноження, збереження й передача спадкової інформації нащадкам тощо.
Розрізняють одноклітинні, колоніальні та багатоклітинні організми. Одноклітинний організм є водночас і самостійним цілісним організмом Колоніальні організми складаються з багатьох клітин одного чи кількох типів. Кожна з цих клітин здебільшого функціонує незалежно від інших (живлення, розмноження тощо).
У багатоклітинних організмах клітини тісно взаємодіють між собою: вони відрізняються за будовою та функціями (спеціалізація клітин) й утворюють тканини, органи та системи органів. Багатоклітинний організм діє як єдине ціле, а клітини є його елементарними складовими частинами (компонентами).
 

Загальна характеристика клітини

Будь-яка клітина складається з поверхневого апарату, цитоплазми, органел та інших внутрішньоклітинних структур.
Поверхневий апарат клітини утворений плазматичною мембраною, над мембранними і під мембранними структурами. Він обмежує внутрішній вміст клітини, захищає його від впливів зовнішнього середовища, через нього здійснюється обмін речовин між клітиною та довкіллям. Поверхневий апарат клітин у різних груп організмів має істотні відмінності. Так, до складу над мембранного комплексу клітин бактерій, рослин і грибів входить клітинна стінка, а тваринних клітин - глікокалікс.
Цитоплазма — це внутрішнє середовище клітини, що міститься між плазматичною мембраною і ядром. Вона являє собою колоїдний розчин органічних і мінеральних речовин. Внутрішнє середовище клітини характеризується відносною сталістю будови та властивостей (гомеостаз). Основа (матрикс) цитоплазми - гіалоплазма (від грец. хіалос — скло та плазма - виліплений) становить складну безбарвну колоїдну систему клітини. У складі гіалоплазми є розчинні білки, РНК, полісахариди, ліпіди. В цитоплазмі певним чином розташовані клітинні структури (мембрани, органели, цитоскелет, включення тощо).
Органели - це постійні клітинні структури, які, виконуючи певні функції, забезпечують процеси життєдіяльності клітини (травлення, рух, зберігання та передачу спадкової інформації, синтез органічних сполук, їхній транспорт тощо). Органелами клітин рослин, тварин і грибів є ядро, ендоплазматична сітка, рибосоми, лізосоми, клітинний центр, клітинні мембрани, різні типи вакуолей, джгутики, війки, псевдоподії (несправжні ніжки), мікротрубочки, мікрони-точки (мікрофіламенти), мітохондрії, пластиди тощо. Одні з них укриті подвійною мембраною (ядро, хлоропласти, мітохондрії), інші - однією (вакуолі, лізосоми, ендоплазматична сітка, комплекс Гольджі) або взагалі не мають мембранної оболонки (рибосоми, мікротрубочки, мікрофіламенти).
Клітинні мембрани - це тоненькі плівки (6-10 нм завтовшки) ліпопротеїдної природи (комплексні сполуки ліпідів з білками, крім яких у складі мембран можуть бути і глікопротеїди - вуглеводи, зв'язані з білками). Клітини вкриті плазматичною мембраною, яка входить до складу поверхневого апарату. Клітинні мембрани оточують більшу частину органел і поділяють цитоплазму з розташованими в ній органелами на окремі функціональні ділянки - компартменти.
Цитоскелет - це система мікротрубочок і мікрониточок, яка слугує опорою клітини і бере участь у її русі.
Включення - це запасні сполуки або продукти обміну речовин. Вони розташовані в цитоплазмі у вигляді крапельок ліпідів чи твердих кульок (гранул) крохмалю, глікогену та інших полісахаридів або білків. Є включення у вигляді кристалів (наприклад, солі щавлевої кислоти в клітинах пагонів щавлю).

ПОПУЛЯРНІСТЬ КАВИ

                                               Популярність кави

 Експортерами кави є 50 країн: Бразилія, Колумбія, Уганда, Гватемала, Сальвадор, Мексика, Індонезія, Коста-Ріка, Камерун, Перу, Кенія, Конго, Нікарагуа, Еквадор, Гондурас, Гаїті, Венесуела та ін.
Кавове дерево - вічнозелена рослина заввишки 5-10 м (у культурі максимально - 3 м) зі шкірястими листками та білими квітками із запахом жасмину, з яких утворюється плід - ягода червоного або фіолетово-синього кольору з двома насінинами в соковитій м'якоті - «кавові зерна», з яких готують каву. Цвіте протягом усього року. Нестиглі зернята мають сіро-зелений колір.
Належить кавове дерево до родини Маренові, розповсюджене у тропіках Східної півкулі й Африці. Його вічнозелені або листопадні дерева та чагарники утворюють хащі в Ефіопії та долинах річок Абіссінського нагір'я. Кавові дерева тут ростуть усюди - вздовж доріг та вулиць, на подвір'ях будинків, шкіл, лікарень і, звичайно, будь-якому гостю тут пропонують чашку кави.
 Точно невідомо, коли людина вперше почала використовувати зерна кави. У XIV-XV ст. на Аравійському півострові виведено культурні сорти цієї рослини. З тих часів кавове дерево поширилося на інших континентах і визначає прибуток деяких країн. Щоб дійти до нашого столу кавові плоди здійснюють дивовижні мандрівки: в кошиках на плечах робітників, у мішках на транспортних засобах,  через моря і океани у величезних паках на пароплавах, через полиці магазинів і нарешті через руки людини, яка готує її для вживання.
 За часів турецького владарювання в Малій Азії кава швидко стала популярною по всій Туреччині, а згодом і в усіх сусідніх країнах. Мусульманське духовенство оголошувало каві справжню війну, щоб кав’ярні не відволікали правовірних від мечетей та поклоніння аллаху. Але популярність кави все-таки зростала. На сьогоднішній день другою батьківщиною кави стала Бразилія, адже 75% експорту цієї країни становить кава. Від її урожаю залежить уся економіка країни.
  Відомо, що до Європи кава потрапила та набула популярності у ХVІІ ст.. Вперше  про неї дізналися від італійського лікаря, котрий супроводжував венеціанське посольство до Єгипту. Вирощуванням кавових дерев європейці завдячують голландцям, які привезли цю рослину із Аравії до Індонезії у ХVІ ст.., де дерева швидко прижилися. До Росії кава була завезена як лікувальний засіб для царя Олексія Михайловича, що був прописаний «против  насморков и главоболений». Після цього вона стала престижним напоєм вельможних осіб.
На сьогоднішній день Бразилія і Колумбія - основні світові виробники кави. Більшість плантацій розташовані на південному сході Бразилії, де налічується майже 3 млн. кавових дерев. Для Уганди та Сальвадору кавове дерево також провідна культура сільського господарства.
Приготування кавового напою в Ефіопії: у центрі кав’ярні стоїть жаровня на вугіллі, чорний скляний глечик, каструля з водою, тарілка із зернами кави і дерев'яна ступка з товкачем. Дві дівчини в національних сукнях готують напій. Одна з них у спеціальній кадильниці готує пахощі. Друга смажить на вугіллі свіжі зерна зеленого кольору, попередньо вимивши їх та безперервно помішуючи. Хвилин за сім насінини стають золотаво-коричневими. Дівчата ретельно розтирають їх у ступці, висипають в глечик (джбану) і, заливши сирою водою, ставлять на жаровню. Через кілька хвилин над вузькою шийкою джбани з'являється блакитний пар, а потім пінка. Після того, як кава трішки відстоялася, її урочисто наливають в чашку, прикрашаючи гілочкою м'яти. Напій стає настільки ароматним, чудово гіркуватим і освіжаючим.
А ось як готують каву в країнах Ближнього Сходу, адже у Сирії та Лівії з ранку до вечора п'ють каву. Немає хатини, де б не запропонували чашечку кави: тільки на самому дні чашки трішки коричневої рідини, лизнувши якої, відчувається нестерпна гіркота. Вона швидко проходить, а через деякий час з людиною починає відбуватися щось незвичне: незвичайна бадьорість і легкість,прилив сил, навіть дихається по-іншому. Це краща Геджавська кава (область у Саудівської Аравії, розташована вздовж берегів Червоного моря). А чому її подають так мало?  Тому, що якщо випити цієї кави повну чашку, можна померти. Ось, виявляється, які бувають сорти кави.
Щоб зрозуміти які речовини надають каві неповторного смаку та аромату, як вона діє на організм людини, необхідно знати її хімічний склад. Хімія кавового насіння досить складна і до кінця ще не вивчена. Досліджуючи золу, вчені встановили, що в каві містяться сполуки Феруму, Магнію, Калію, присутні елементи - Сульфур, Нітроген, Фосфор, Хлор. Ці елементи входять до складу органічних сполук: білків кофеїну, хлорогенової, нікотинової, хінної, оцтової, яблучної, лимонної кислот і полісахаридів.
Під час смаження кавових зерен відбуваються складні хімічні перетворення. Спочатку випаровується вода і частково розкладаються органічні сполуки. Цукри перетворюються в крохмаль, і насінини стають коричневого кольору, нерозчинні полісахариди розкладаються на більш прості розчинні вуглеводи. Руйнується тригонедін, утворюється нікотинова кислота. Продукти розпаду хлорогенової кислоти, а також понад сімдесят ароматичних речовин надають каві характерного смаку і неповторного букету ароматів. У процесі обжарювання кавові зерна набрякають, оскільки в них утворюється вуглекислий газ, який виконує функцію консерванту аромату.
З усіх зазначених речовин найкраще вивчений кофеїн. А почалося все з того, що 1821 р. німецький хімік Ф.Рунге виділив з кавового екстракту прозорі кристали речовини гіркуватого смаку. Водний розчин цієї речовини за своєю збуджуючою дією в багато разів перевищує кавовий відвар. Розшифрував склад і структуру кофеїну у 1897 р. німецький хімік Фішер. Він отримав кофеїн синтетичним шляхом. Кофеїн - 1,3,7-триметилксантин - алкалоїд, який міститься в насінинах кавового дерева та листях кави. Кава містить понад 30 різних органічних кислот - яблучну, лимонну, оцтову, але найбільше хлорогенової кислоти (від 4 до 5 %). При обжарюванні ця кислота розкладається, утворюючи речовини, що надають каві своєрідного в'яжучого смаку. У кавових зернах міститься і складна органічна речовина танін, яка надає їй гіркого смаку. Але хімія кави вивчена не до кінця, дослідження продовжуються й нині.
                                              

 Цікаві факти про каву
- Кава як лікувальний засіб застосовувалася в арабській медицині ще в 900-1000 pp. н. е., а її друге народження відбулося після відкриття кофеїну.
- Роком появи кави в Росії вважається 1665 p., коли придворний лікар призначив царю Олексію Михайловичу рецепт - варена кава.
- Перси і турки вважали її ліками, які допомагають проти нежитю і головних болів.
- У результаті багаторічної селекції араби створили один з найкращих сортів «Мокко».
- Бразильська кава зі штатів Ріо і Вікторія має характерний лікарський запах і смак через йодисті сполуки, які є в ґрунті.
- Щоб відновити аромат кави - «оживити» зерна, треба промити їх у холодній воді та просушити в гарячій духовці.
- Уперше спосіб приготування розчинної кави був запропонований 1901 р. японським хіміком, але в той час до цього відкриття поставилися байдуже.
- Там, де цвітуть кавові дерева, бджолиний мед має зовсім незвичний для нас колір.
- У павуків під впливом кофеїну виникає щось подібне неврозу: змінюється закономірність плетіння павутини і виходить хаотичний візерунок.
- Ескіз ілюстрації башти Кодар Люксембурського Палацу, яка стала відомою завдяки книжкам Віктора Гюго, належить руці самого письменника: він намалював її сірником на кавовій гущі, коли снідав в одному з паризьких бістро.
 - Хороша кава - чорна, гаряча, як пекельний вогонь, солодка, як поцілунок. 
- Найбільше вживають кави країни Латинської Америки, Швеція - 7,3 кг у рік на людину, а найменше у Англії, там п'ють чай.
- Є понад 1000 сортів кави. Ефіопія (аравійський сорт) - Арабіка, Робуста, Харар, Джимо; Бразилія - Сантос, Парана, Мінас; Гвінея - Робуста; Йемен - Мокко; до Мокко додають, бо його дуже мало вирощують, Яффей, Шаркі, Матарі, Хеймі.)
- Посуд, у якому заварюють каву в Турції називають  джезва, турка.
- Краще зберігати кавові зерна щільно закритими у скляному посуді.
- Бронзовий пам'ятник кавовому дереву є у Бразилії.
- Прославив каву в своєму творі композитор Бах: Кантата №211.
- Велика і відповідальна справа - правильно приготувати і подати каву.
Ось кілька маленьких порад для приготування смачної кави:
- Один з найважливіших компонентів кави вода повинна бути чистою і свіжою.
- Каву не варять, а заварюють, не доводячи її до кипіння, перед цим заливають вологі зерна холодною водою, тоді під час нагрівання органічні речовини більше екстрагуються водою і смак стає ароматнішим.
- Подають каву в тому посуді, де її готували, або в кав'ярнику. Але наливають не всі чашки відразу, а по одній кожному гостю.
- І нарешті, у кожній країні каву готують по різному. Наприклад, по-східному бразильська кава, кава по-яванськи, кава по-ірландськи, віденська кава, кава з шоколадом, мармурова кава.
Кава широко використовується в геральдиці поряд з пшеницею, рисом, пальмою та дубом. Гілки з плодами цієї рослини можна побачити у гербових вінках Бразилії, Уганди, Сальвадору, Коморських островів.

                            Історичний шлях кавових зерен до України.

Хто в наш час не знає чудового та запашного напою бадьорості – чорної кави, здатної надавати організмові нових сил. На сьогоднішній день в Америці, Азії, Африці, Австралії, островах Океанії сотні і тисячі квадратних кілометрів займають мальовничі плантації кавових дерев. Ця рослина невисока 3-5 м висотою із родини маренових. Назву пов’язують із арабським словом кафва, що означає вино. Винайдення напою датують по-різному: від ІХ до ХІІ ст.
Цікава та самобутня історія кави. Довгий і тривалий шлях подолали кавові зерна від своєї батьківщини Ефіопії до близько 100 країн світу, де їх сьогодні вирощують. Щоб дійти до нашого столу кавові плоди здійснюють дивовижні мандрівки: в кошиках на плечах робітників, у мішках на транспортних засобах, через моря і океани у величезних паках на кораблях, через полиці магазинів і нарешті через руки людини, яка готує її для вживання.
Батьківщиною кави вважають Ефіопію, а її поширенню сприяли аравійські кочівники та караванники, тому що кожен із них брав у дорогу кавові зерна і все для приготування напою. За часів турецького владарювання в Малій Азії кава швидко стала популярною по всій Туреччині, а згодом і в усіх сусідніх країнах. Мусульманське духовенство оголошувало каві справжню війну, щоб кав’ярні не відволікали правовірних від мечетей та поклоніння аллаху. Але популярність кави все-таки зростала. На сьогоднішній день другою батьківщиною кави стала Бразилія, адже 75% експорту цієї країни становить кава. Від її урожаю залежить уся економіка країни.
Відомо, що до Європи кава потрапила та набула популярності у ХVІІ ст.. Вперше про неї дізналися від італійського лікаря, котрий супроводжував венеціанське посольство до Єгипту
Вирощуванням кавових дерев європейці завдячують голландцям, які привезли цю рослину із Аравії до Індонезії у ХVІ ст.. Дерева швидко прижилися, а одне з них було завезене до Амстердама і висаджене в місцевому ботанічному саду. Рослина прекрасно росла, цвіла і дала плоди. Звідси кава поширилась до інших країн Європи та Південної Америки.
До Росії кава була завезена як лікувальний засіб для царя Олексія Михайловича, що був приписаний «против насморков и главоболений». Після цього вона стала престижним напоєм вельможних осіб.
За історичними даними відкриття першої кав’ярні на Україні було наприкінці ХVІІ ст.. Сталося це так: козак Юрко Кульчицький із Самбора, побувавши у віденському поході польського та козацького війська на чолі із Яном Собеським проти турецького сераскера Мустафи, що обложив 200-тисячним військом Відень, привіз звідти замість срібла-злата кавові зерна. Козаки-побратими глузували з нього, але Кульчицький призвичаїв своїх земляків до пиття кави і незабаром відкрив кав’ярню. Тому, що дивовижні властивості кавового напою козак пізнав ще в турецькій неволі.
Властивості кави визнані у всьому світі, але не можна забувати, що вона буває не тільки чудовим напоєм, але й ліками і, навіть, отрутою. У це важко повірити, але є люди, яким стає погано від самого запаху кави, а декілька ковтків може призвести до збільшення серцебиття, страху, неспокою, головного болю, підвищення АТ, безсоння та шуму у вухах. У деяких країнах, наприклад у Франції та Швеції, остерігались, а інколи і забороняли каву, вважаючи її шкідливою для здоров’я. У Німеччині деякі лікарі вважали, що кава погано впливає на здорову людину. Але незважаючи на це, кількість кав’ярень у світі ставало все більше і більше. Вони були своєрідними культурними осередками, де збирались музиканти, актори, поети… Поступово людей, яким подобався цей чудодійний напій, стало досить багато. Причому, деякі з них уже не могли самостійно облишити вживання кави. Так почалося звикання до кофеїну, який є слабким наркотиком. Але ми знаємо, що більшість людей після чашки кави почувають себе краще, у них поліпшується настрій, зростає працездатність, відчувається прилив сил. Є люди, які можуть випивати по 20-40 чашок кави за день без шкоди здоров’ю. Ще І.І.Мєчніков, вивчаючи проблеми старіння та причини довголіття, описував людей, які пили багато кави і прожили більш ніж 100 років.
На сьогоднішній день зрозуміло, що дія кави на організм індивідуальна. Основним активним інгредієнтом кави є кофеїн. У зернах міститься близько 2,5% - 3% кофеїну, а у кавових напоях набагато менше.
Кавове дерево – приваблива декоративна рослина з розгалудженою кроною. Листки видовжено-ланцетні, трохи хвилясті по краях, блискучі. Квітки ароматні, невеликі, близько 2 см у діаметрі. Плоди – ягоди, які спочатку зелені, потім червоні, а у зрілому вигляді темно-червоні. Зовні схожі на вишні. Збирають плоди вручну, а потім піддають ферментації.
У нашій місцевості кавові рослини можна вирощувати у кімнатних умовах, де вони потребують багато свіжого повітря, непрямого сонячного проміння, помірного поливу у холодний період і щедрого влітку. За ретельного догляду кава рясно цвіте майже цілий рік і добре плодоносить.
Таким чином, шлях кави від її батьківщини і до сьогодення непростий, але це закономірність, інакше ми ніколи б не скуштували такого чудодійного напою.